ВИХОВНИЙ ЗАХІД

«ДЕНЬ ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ»

Мета:

навчальна: розширити знання учнів про партизанський рух в Україні та в рідному місті, героїв партизанського руху, відкарбувати в їхній пам'яті імена найвідоміших діячів партизанського руху;

розвиваюча: розвивати вміння виступати із повідомленням перед аудиторією, образне мислення, артистичні здібності в декламуванні поезій;

виховна: сформувати в учнів інтерес і повагу до історичного минулого нашої Батьківщини; виховувати патріотичні почуття, гуманізм, любов до України, пошану до ветеранів війни.

Учениця:

Ми не діти війни,

Лихоліття страшного не знаємо.

Із книжок про війну, про бої читаємо.

Ми не діти війни,

Ми дітьми її пітьми не були.

Ми у мирі, у щасті, у тиші росли.

Але пам’ять про те, що творила

Кривава війна,

В наших душах ожива.

 Ведуча 1: 22 вересня, у День партизанської слави з почуттям безмежної подяки й любові ми віддаємо данину поваги ветеранам антифашистського опору: колишнім підпільникам і партизанам, захисникам і визволителям рідної землі – усім, кого ми з гордістю називаємо народними месниками.

Ведуча 2: Відзначення цього свята є державним визнанням неоціненного внеску народних месників у велику Перемогу над фашизмом.

Ведуча: Найважчі та найжорстокіші випробування випали на долю нашого народу в роки Другої світової війни. Мільйони українців, у тому числі  і жителі Вінниччини, пройшли крізь це пекло і не скорилися. Серед них  - Ляля Ратушна.

Ратушна Лариса Степанівна

Народилася  9 січня 1921 р. в селі Тиврів Вінницької області . Батьки - службовці. В 1939 р. закінчила середню школу, працювала піонервожатою. Поступила в Московський державний університет, закінчила курси медсестер. У боях Великої Вітчизняної війни з вересня 1941 р. Санінструктор 8-ї дивізії народного ополчення комсомолка Ратушна в жовтні 1941 р. в районі м. Наро-Фомінськ потрапила у полон. Втекла. З січня 1942 р. – член Вінницької підпільної організації. Арештована  в липні 1942 р. В квітні 1943 р. здійснила втечу із Гніванського концтабору і знову включилась в роботу. Вбита зрадником 18 березня 1944 року. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 8 травня 1965 року.

Ведуча1: Згадуючи таких людей і доблесні їхні справи, маємо завжди пам’ятати, що партизанський рух, як і все пов’язане з минулою війною – це вічно жива історична пам’ять, яка повинна вчити повазі до минулого та виховувати почуття патріотизму не гучними гаслами, а ділом.

Учениця1:

Стоїть обеліск, в нім скорбота німа,

Що в селах, містах синів вже нема.

Лиш вогники - квіти їм люди кладуть,

Лиш сльози вмивають синів імена,

Що їх за собою забрала війна,

Що їхні серця уже довгі літа

Земля українська в собі пригорта. 

Учениця 2:

І знов біля братської тихо стою,

І спогад приходить, мов тихе зітхання.

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам'ять скорбота прощання,

І сумно згасає і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружнє плече,

І роки надій, перемог, сподівання.

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

Учениця 3

У братських могил батьки і брати,

Вам чути цю траурну тишу.

Нам ваші окопи, дороги, фронти

Вогненними лавами дишуть.

У битвах полеглі,

Вас пам'ять розбудить.

Ніщо не забуто. Ніхто не забутий.

Пошани й жалоби хвилина настала.

(Всі присутні в залі встають . Метроном відбиває хвилину мовчання.)

Ведуча:

Було це давно…

В ту сувору годину,

Як кров'ю вмивалась

Земля України. 

Вставали на сході

Заграви червоні,

Було три сестри в партизанськім загоні.

Три сестри-близнючки –

Їх, навіть, бійці не могли розрізняти:

Всі троє чорняві, всі троє пригожі,

Одна до одної, як в пісні похожі,

А дні ті були… Не забути ніколи і досі:

Чужі ешелони летіли з укосів.

То плата фашистам за чорні руїни,

За сльози Вкраїни, за кров України

І ось коменданту донеслися вісті:

Піймало гестапо розвідницю в місті.

Якесь там дівча молоде та зелене.

- Ану, приведіть її зараз до мене.

І ось вони руки тоненькі дівочі,

Та чорнії брові, та карії очі.

- Це ти партизанка?

- Це я - партизанка.

-А ну ж бо розказуй усе до останку .

А ні, так дорога одна - лиш до бога.

Мовчить... не каже нічого,

Її катували од ранку й до ночі,

Їй руки ламали, їй душу виймали.

Мовчала, мовчала, нічого не знала.

І от на світанку перед тим, як розстріляти,

Спитав комендант:

- А як тебе звати?

Відкрились уста її лиш на хвилинку,

І чує гестапівець: Я- Україна!

Стояли берези понурі та голі,

Її розстріляли у чистому полі.

Та знов опадають криваві роси,

І знов ешелони ідуть під укоси,

І знову пожари від ранку й до ранку,

І знову впіймали нову партизанку.

Немов хто в окріп коменданта укинув:

Стоїть перед ним кароока дівчина,

Як та кароока, як та темнокоса,

Вірьовками зв'язана, бита та боса.

Стоїть перед ним непокірна дівчина.

І каже гестапівцям : Я - Україна!

Стоїть і сміється: Нізащо не згину!

Цей сміх коменданта дратує та бісить,

Кричить комендант: Негайно повісить!

Він сам їй вірьовку на шию накинув.

Він сам її вішав - оту Україну.

Та знов опадають криваві роси,

І знов ешелони летять під укоси,

І знову пожари од ранку й до ранку,

І знов до останньої б’ється краплини

Моя Батьківщина, моя Україна.

Осінньої ночі в село над рікою

Орли – партизани ввірвалися з боєм.

Наляканий німець схопився з постелі.

Тікати... куди? Хоч дерися на стелю.

І чує він кроки дівочі на ґанку,

Це йде з автоматом сюди партизанка.

Жах заповзає у душу зміїну,

Він знову побачив живу Україну.

Оту ж карооку, оту ж темнокосу,

Він падає в ноги, пощади він просить.

- Ні, смерть, тобі кате! За смерть, за руїни!

Ти бачиш, розбійнику, Я - Україна!

Було це давно... В ту сувору годину,

Як кров’ю вмивалась земля України.

Любіть Україну, вона в нас одна,

Другої немає й не буде,

Любіть Україну, як матір, щодня,

Тоді вона й нас не забуде.

Любіть Україну, всім серцем любіть,

Священну матір - Вкраїну,

Як предки великі її бороніть,

Кохайте її до загину.

Не забути ніколи і досі:

Чужі ешелони летіли з укосів.

То плата фашистам за чорні руїни,

За сльози Вкраїни , за кров України.

Учениця 4:

Йшли селом, йшли селом партизани,

По землі українській, невільній землі.

І у кожного зброя була за плечима,

І у кожного смуток і біль на чолі.

Їм сумно за всю Україну,

За ту спалену хату, за зрубаний сад,

За ту пісню, що чув ти колись, солов’їну,

Але їм вже не було дороги назад.

І не всі повернулись із бою додому,

І не всіх дочекалася рідна сім’я.

Пам’ятайте ж ви їх, пам’ятайте такими,

Пам’ятай же ти їх, українська земля.

Ведуча1: Історично склалося, що Дню партизанської слави передує день Миру.

(Виходить «дівчина-Сонце»)

Ведуча 2: Слухайте, чесні люди Землі, і

Дуже ми просимо вас:

Боріться, боріться, — бо ми ще малі —

Мир захищайте для нас.

Хочемо миру — хай буде мир.

Пісня лунає і сміх,

Хай сонечко сяє, хай світить в наш двір,

Сонце хай сяє для всіх.

Дівчина-Сонце:

Друже мій, не стій окремо,

В наше коло поспішай!

В танці миру ми пройдемо

По планеті з краю в край!

Беремось міцніше за руки,

І вгору їх піднімемо

Щоб все життя так пліч-о-пліч пройти.

В цей сонячний ранок величного свята

Про дружбу почнемо цю пісню співати.

Ведуча 1:

Нехай День партизанської слави передається з покоління в покоління і надалі, нехай зберігає у наших серцях такі поняття як Батьківщина, честь, обов'язок і пам'ять.